Проект
"В моїй родині ніхто не забутий"
Війна назавжди залишила глибокий слід у пам’яті моєї бабусі. Свято Перемого для неї – одне з найважливіших, найболючіших, адже перед очима щоразу з’являються кроваві картини жахливих подій, що закарбувалися у її пам’яті навіки. Я, її онучка, не маю права осквернювати її спогади, тож про ті роки вона згадує сама…
«Я, Мельник Ганна Іллівна, народилася 27 липня 1922 року. Закінчила 8 класів. Моє дитинство закінчилось дуже швидко – почалася війна… Під час війни я працювала в піонерському таборі, де нас учили військової справи. У 1943-му дівчат почали забирати на фронт. Я записалася добровольцем. Нас направили в Москву. Дорога була важкою – під обстріли потрапляли раз за разом! Нас ховали в осоку, щоб врятувати від бомб. Коли ми приїхали в Москву, нас загнали спочатку в баню, а потім одягнули у військову форму. Жили в лісі, в землянках. У нас було важливе завдання – ми підбивали літаки фашистів, щоб ті не потрапили в Москву. Було страшно, важко, хотілося домашнього тепла, нормальної їжі…додому хотілося, та ми перемагали страх і раз у раз виконували поставлене завдання.
Після 45-го року і нас почали відпускати додому, та почалася японська війна…ми спали на землі, просто неба… В червні 45-го нас усіх розпустили додому…»
На обличчі бабусі знову з’явилися сльози… Мова її стихла, а сама вона ніби перенеслася у ті далекі роки. Я не наважилась знову питати її про війну. Нехай пройде ще трішки часу, бабуся сама мимоволі згадає минуле. Рани з роками не загоїлись, та згадувати про страшне лихоліття, що понівечило долі мільйонів людей, з кожним роком все легше. Я відчуваю обов’язок якомога більше почути про війну саме від неї, бо й ветеранів з кожним роком все меншає. А нам, майбутньому України, потрібно знати свою історію, своє минуле, бо навчитися можна лише на помилках.
Підготувала Олійник Івана учениця 7 класу
19 листопада 2013 р.